«А тепер уже прийнялося однакове ім'я для
Всього нашого краю й усього нашого народу —
Україна. ...Назва ся добра, стара, треба її держатися.»
Михайло Грушевський

Київський літопис за Іпатіївським списком від 1187 р. розповідає: «...І плакали по нім усі переяславці... За ним же Україна багато потужила». Це найперша згадка про термін «Україна», яка представляє глибокий траур народу через загибель переяславського князя Володимира Глібовича в битві з половцями. У тому ж літописі від 1189 р. зустрічаємо назву «Україна Галицька» про Галицьке князівство. З ХІV ст. термін «Україна» вживався у значенні «країни, заселеної українцями», тобто етнічної території українського народу, а в кінці ХVІ ст. він (термін) з'явився на західноєвропейських мапах.
З 1187-го минуло 825 років. Історики й досі сперечаються щодо походження і тлумачення слова «Україна». Існують такі версії: слово «Україна» йде від слова «край» — «кінець», що означає «погранична територія» або «межівна земля»; слово «Україна» походить від дієслова «украяти», тобто «відрізати шматок землі від єдиного загалу»; назва «Україна» має джерелом слово «раїна» (рай); слово «Україна» бере початок з назви слов'янського племені «укрів», що проживало на тій землі; ще одне тлумачення — сполучення слів «країна» з прийменником «у».
А ось що розповідає старовинна легенда:
Колись Бог ділив землі між народами. Кожен отримав те, що бажав, і пішов задоволений і щасливий. Раптом підійшла до Бога людина — худа, боса, засмучена, «щойно з неволі» — і попросила шматочок землі. Але все вже було розділено. Пожалів Бог людину і подарував їй «окрайчик землі, який для себе залишив». Саме від того окрайчика — найкращого у світі — і пішла назва «Україна».

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, —
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

Ліна Костенко